Нові імена: український режисер Данило Слюсар



Його творіння — майстерня українського театру ҐЕРЦЬ. Він знає, як створити виставу без слів і не боїться радикальних висловів. Навіть зустріч він призначив не у кнайпі, а біля театру Опери та Балету.

Данило Слюсар

Данило Слюсар

Фото: Катерина Кметь

Отже, знайомтесь, герой сьогоднішньої бесіди – режисер Данило Слюсар.

on1rxqjCjrkJVrF-h2w8ag-article20 років тиші

Beautified: Данило, місце, у якому ми зараз знаходимось неабияк відповідає темі нашої розмови і одразу мені хочеться спитати: чи є взагалі сьогодні український театр?

Д.: у будь-якому разі він є. Можливо, я вбачаю його трошки іншим… Знаєте, я завжди думаю: «якби ж було отак, чи так…», але це все «якби». У нас є те, що має бути.

Beautified: а взагалі театр має бути сучасним? Або його позиція — повчати і радити здалеку, з якимось піднесенням?

Д.: Ви знаєте, насправді, театр — це і є сучасність. Тут немає шансу, немає ще однієї спроби перенести себе на завтра, ще на колись. Свого часу може чекати книга, картина, навіть, кіноплівка. А театр я маю дивитись сьогодні. Якщо саме сьогодні він мене не зачіпає, якщо немає співчуття до п'єси, тоді все. Вона програла цей двобій. Оці всі академічні театри, оці маститі режисери. Вони просто сиділи, сиділи, досиділи до сивини і тепер ми, бач, повинні  їм у ноги кланятися і казати, що вони професіонали. А що ж вони робили 20 років? 20 років нашої незалежності? Довго не було поставлено жодної п'єси про Чорнобиль, про Помаранчеву революцію.

Beautified: так, дійсно, не дивлячись на весь потенціал, у нас більше старого матеріалу. Але хіба класичних п'єс  зовсім не повинно бути? Можливо, відсутність  свіжого режисерського погляду — це ще не мінус? Наприклад, ті ж самі діти краще зрозуміють «Кайдашеву сім'ю» або «За двома зайцями» в класичній обробці. Їм навряд потрібна якась режисерська інтерпретація.

Д.: Вся сіль навіть не в режисерському рішенні, а в  тому що театр — це перш за все відносини. Звичайно, класичні  п'єси мають бути на театральній сцені. Це вічні теми, ми також ними займаємось. Але, зрозумійте, якщо будь-яку п'єсу, класичну або сучасну, поставити вільно, то й дитинка це сприйме. Справа не у формі, справа у суті. Ми не можемо постійно борстатися на місці. Постійно копіювати, одягати ці костюми, відтворювати епоху і тому подібне. Так не має бути! Тому говорити про те, що спочатку діти сприймають все класичне, а вже потім приходять до якогось сучасного підходу – абсурд. Вони навпаки полюбляють все нестійке, нестале.

Beautified:  Ви сказали, що п'єсу можна поставити вільно. А що таке взагалі свобода для митця? Ви вважаєте себе вільним художником?

Д.: це протиріччя двох слів. Якщо ти художник — ти вільний, а якщо ти не вільний — ти не художник.

Beautified:  але ж якісь рамки у мистецтві мають бути… Як Ви відноситесь до «Чорного квадрату» (театр-студія імпровізації, головна тема всіх вистав – секс – прийм. від. ред.)?

Д.: Ну як я можу до нього відноситись (посміхається). Там написано що це театр, значить це театр. Я там не був, отже відпадає предмет мови.

интервью с режиссером

Зйомка нової відео-роботи майстерні українського театру ҐЕРЦЬ та Сергія Вайса

Фото: Поліна Горб

on1rxqjCjrkJVrF-h2w8ag-articleМова — це суржик + домішок мату

Beautified:  давайте поговоримо про мову. Сучасний український театр обов'язково повинен бути україномовним?

Д.: Це абсолютно безглузде питання і воно вже багато часу висить над нами, як Дамоклів меч. Насправді, все дуже просто: будь-який театр який говорить мовою, м'яко кажучи, неукраїнською — це чужий театр, я його не розумію. Вони можуть називати себе як завгодно, але якщо  їх репертуар не україномовний, вони не мають права говорити, що вони наш театр. До речі, зараз от сказали, що 30 відсотків радійного контенту має займати українська музика. Спасибі і на тому. Спасибі, що ви нарешті кинули нам оцю обгладану кістку, що дали можливість почути українську музику. Ні. Це неприпустимо. А щодо театру… Я вважаю, що навіть російськомовні п'єси треба перекладати українською.

Beautified:  а як бути, якщо сам глядач російськомовний? От не хоче він принципово дивитися україномовні вистави, але все одно вважає себе українцем. Хіба ми не маємо піти йому назустріч? Дніпровський театр російської драми ім. М. Горького, наприклад, нещодавно поставив «Лісову пісню» Лесі Українки російською мовою.

Д.: Ні, вони поставили саме «Лесную песню». Це дуже важливо.

Beautified:  але одним з аргументів на користь створення цієї вистави стало те, що обидві ці мови наші.

Д.: абсурд вважати, що це дві наші мови. По-перше, все треба вивчати. По-друге, треба мати сміливість сказати, що тобі просто лінь. Що ти не любиш свою неньку Батьківщину, тому ти не вивчаєш мову. Я дуже радикально зараз висловлююсь, але це нормально. Скільки наших генієв мордували! Подивіться на долі, які віддали своє життя за нашу країну. Якщо і це не спонукає вас дивитися вистави українською, я не знаю, які аргументи навести. Навіть оцей слоган, що постійно спливає у ЗМІ: «Єдина країна – единая страна» . Ви знаєте, що він переклад має зовсім інший? «Єдина країна» не перекладається як «единая страна». Це взагалі абсурд і ми в цьому абсурді живемо.

Beautified:  тобто має бути максимально чітке відмежування двох мов?

Д.: звичайно, мова — це дім буття. Ми ж навіть російською  нормально не спілкуємось! То якийсь гібрид. Суржик + домішок мату. Таким чином, виходить, що дому в нас немає. Особливо це все ускладнюється під час війни. Має бути конкретний мовний бар'єр. Агресор зупиняється там, де не чує, бо він розуміє, що чужий.

Beautified:  Ви згадали про війну. Чи мають взагалі художники втручатись у цю тему? Наскільки обережними вони мають бути? У багатьох патріотичних концертах зараз, на жаль, тяжіють до узагальнень. Часто увесь російський народ виступає агресором. Хіба це правильно?

Д.: Знаєте, Остап Вишня сказав, що театр — це велика сила. Він, дійсно, може багато. При цьому мені, звісно, хотілося б, щоб люди приходили до  будь-якої культурної установи і довіряли тому, що в ній відбувається. Але в наш час треба все перевіряти. Най будемо більш обережні, ідучи кудись.

Смерть не має бути марною!

Beautified:  як взагалі зробити так, щоб режисерська інтерпретація та емоції не завадили об’єктивному висвітленню подій?

Д.: неможливо зрозуміти, де суб'єктивне, а де об’єктивне. Скільки людей, стільки поглядів. В принципі, режисер — це другий автор і , можливо, навіть перший. Врешті — решт, якщо тебе пройняло, якщо ви схопили спільний імпульс, то все інше неважливо, тому що ви вдвох (актор та глядач — прийм. від. ред.) розчиняєтесь  або в екстазі, або у моменті тиші, або у насолоді істиною. Це і об'єктивність, розумієте? На сцені театру життя повинно бути більше, ніж у самому житті. Так і є в нашій майстерні .

Beautified:  не так давно Ви закінчили театрально-художній коледж, де грали на сцені. Зараз не сумуєте за акторським життям?

Д.: в мене нема суму. Справді. Є режисер, який керує постановкою, є актори, які грають. Сьогодні я — режисер.  Розумієте, коли йде змішування області дій, коли сидів-сидів і, бац, йому захотілося бути президентом, тоді вже виникає питання взагалі якості людини.

Beautified:  тобто кожен має займатись своєю справою?

Д.: звісно. Коли невідомо хто ставить п'єси і невідомо хто сидить в уряді, то вибачте, будь-ласка, ми і маємо те, що маємо.

Beautified:  розкажіть, як це взагалі — створити свою майстерню? Як виникла ідея, і коли було відкриття?

Д.: це все відбулось вже після закінчення коледжу. Дата відкриття нашої майстерні — 20 лютого 2015 року. Як створювалася… Ви знаєте, це все поезія Ліни Костенко. Ще в студентські часи я поставив виставу за нею і от тоді майнула така думка, що якщо вистава вдасться, я буду розвиватися, як режисер.

Робочий процес

Робочий процес

Фото: Поліна Горб

Beautifiedза рік ви створили 4 повноцінні вистави! Це неабияке досягнення. Хтось вас фінансує?

Д.: ні. Зовнішнього фінансування ніякого немає.

Beautified: але у вас є і костюми, і візуальні ефекти, і реквізит. Хіба вартість квитків (50 грн. дорослий, 30 грн. — шкільний/студентський — прийм. від. ред.) відшкодовує збитки?

Д.: Ви знаєте, будь-яка гривня вкладається у спектаклі. Ми працюємо на свій стиль. Ми хочемо познайомитися з людьми, у нас немає цілі заохотити. Оці всі гасла, що театр має виховувати — це якась радянська місія мистецтва. Хай її беруть на себе інші театри. Ми  поважаємо свого глядача. До нас приходять високо розвинуті, красиві, цікаві люди. Стосунки з ними вибудовуються на рівних. Ми працюємо для них. До речі, у нас є багато  акцій, де вхід вільний.

Beautified:  наскільки мені відомо, у Вашій майстерні досить цікаві жанри вистав. Розкажіть про них трошки.

Д.: маємо у репертуарі «Берестечко (самосудний вогонь чи зміцнення сердець)», «Беркут: екзистенція миру і війни» — це музика барикад за поезією Франка, потім є у нас поетичний щоденник «Палімпсести» і спектакль-тризна «ВОДАуВОГНІ», де взагалі немає слів. Там мої актори б'ють по барабанах. Унікальне, дійсно, явище… Але всі таємниці відкривати не хочу. Запрошуйте людей до Дніпра. Подорож Україною є у планах, але поки що запрошуйте до цього чудового міста.

Beautified: Данило, у майстерні грає лише два актори: Катаріна Срібницька та Володимир Клименко. Розширювати трупу не збираєтесь?

Д.: такі пропозиції були, справді. Але наразі нас все влаштовує.

Beautified: Шкода-шкода… Багато акторів зараз засмутились. А от Ви мені тепер наостанок скажіть, тільки чесно, у сучасній майстерні українського театру є якісь характерні тільки для неї традиції?

Д.: Це питання провокаційне. Це ж і є ота професійна штука, яку актори втратили. Вони колись розповіли щось  і люди вже вважають, що вони знавці. Нехай краще наші професійні таємниці залишаться з нами. Єдине, про що скажу, це те, що актори у майстерні не виходять на поклін після вистави. Я вважаю, що це правильно! Вони ж помирають на сцені. Як після цього можна кланятись? Це ж підтвердження того, що смерть була марною.